Ніхто не забутий, ніщо не забуте.

     Про події часів Великої Вітчизняної війни, які відбувались на Арбузинщині під час окупації в 1941-1944 роках,  немає згадок  в друкованих джерелах. Викладачі історії Федоряка Т.М. та Антоненко С.Ю. вирішили ліквідувати ще одну прогалину в історії ІІ світової війни. Педагоги зібрали інформацію про окупаційний режим в Арбузинці, відвідавши очевидців тих подій.  Результатом     кропіткої  роботи педагогів та учнів ліцею став випуск друкованої збірки  спогадів мешканців нашого селища, що пережили часи окупації.

Автори збірки вдячні голові ради ветеранів Арбузинського району  Аліфіренко Р.Я., яка надала адреси та прізвища тих людей, що пам’ятають страхіття тієї війни та поділились спогадами  з молодим поколінням. Низький Вам поклін, дорогі ветерани! Миру нам всім!

Очевидці окупаційного режиму пригадують:

Спогади Антоненко Віри Петрівни, 1920 р.н

         «Після окупації Арбузинки, німці оселилися в нашому будинку, облаштувавши в ньому свій штаб. Нас з родиною (мене,, чоловіка та його батьків), відселили до іншої частини будинку. У німців був власний кухар, який готував їм їжу. Кухар виявився чуйною людиною та підгодовував нас. Коли в мене з’явився мій первісток, син Микола, (грудень 1943 року) німцю-кухарю саме надіслали посилку з дому. Він приніс та дав мені плитку шоколаду із словами про те, що в нього вдома залишився маленький синок, а також про те, що мені потрібно добре їсти, щоб годувати дитину.

Тримали німці худобу, яку відбирали в населення Арбузинки. Коли різали бичків, то ділилися з нами  кінцівками (копитами).

Десь у 43-44 роках німці  почали направляти  жителів Арбузинки до Костянтинівки, для будівництва оборонних рубежів.

Для того, щоб чоловіка не забрали до Німеччини на примусові роботи,  ми ховали його у навозній купі: спочатку встановили обідній стіл, який оббили лахміттям, а потім обкидали його гноєм. Для того щоб чоловік міг дихати та їсти, встановили шматок труби, по якій передавали їжу  лише вночі».

Спогади Теслі Марії Іванівни, 1925 р.н.

         «Коли німці окупували Арбузинку, вони забрали всю худобу: курей, качок, гусей, свиней, корів. У нас теж забрали корову і погнали до Благодатного,  але вона звідти втекла і повернулася додому. Мама поставила її в старій хаті і закидала соломою. Так худоба залишилась в сім’ї.

Там,  де тепер живе Живанов Леонід,  була німецька бойня. Кожного дня там били свиней. Ми, діти, звісно ж бігали туди. Там були люди, що забивали худобу, які наганяли нас, а були і такі, які кидали нам сала, тельбухи, а іноді і м'ясо.

В колгоспному саду стояли німецькі танки. Одного разу прилетіло п’ять радянських літаків і почали бомбардувати танки. Німцям вдалося збити два літаки. Один упав за селом, а інший по вулиці Учительській. Юрба дітлахів побігли до літака і побачили таку картину: дідусь, який жив неподалік падіння літака, витягував пілота, який горів, але прибігли німці і почали бити дідуся. Ми вступилися за нього, але нас розігнали, а пілота взяли в полон».

Спогади Козинця Василя Терентійовича, 1934 р.н.

         «Коли німці окупували Арбузинку, мені було 7 років і я саме йшов до школи. Навчався я в Арбузинській ЗОШ №1. Ми провчилися місяць, потім школу закрили, перетворивши її на склад зброї і боєприпасів.

Фашисти не знищили колгоспи, а примусили селян працювати на землі. Одне із полів було виділено під баштанні культури. Воно було поділено на ділянки для кожної сім’ї.  Всі ділянки були підписані. Комендант Арбузинки об’їжджав ці поля, і якщо було забур’янено, то винуватця шмагали різками прямо на баштані, де для цього спеціально збудували курінь.

На місці теперішньої другої школи був німецький шпиталь, і часто сюди прилітали літаки, які доставляли поранених. Тих, хто помирав від ран, ховали у центрі,  біля церкви. Четверо німців були поховані біля першої школи. Коли німці відступали, у 1944 році,  вони викопали їх останки та забрали з собою.

Наша сім’я жила на вулиці Шкільній, неподалік першої школи. Батько був на фронті, а ми були з мамою, - я та ще два брати – Микола і Михайло. Поряд з нами жила вдова, в будинку якої розмістився німецький штаб. Німці ходили по хатах з собакою і відбирали домашніх птахів і худобу.

Одного дня, сусідський хлопець повідомив, що зникло дві німецькі вівчарки і німці пропонують їх знайти  за винагороду.  Я з братом Михайлом погодився шукати  і за це отримали шоколад, цигарки і цукор. Насправді ми не збиралися шукати, а пішли до наших діда і баби, які проживали по вулиці Набережній. Там ми пробули три дні, а коли собаки знайшлися, повернулися додому.

Діти також працювали. Німці сіяли великі ділянки тютюну і ромашки для шпиталю. Дітей примушували їх збирати. Ми збирали листки тютюну і нанизували на провід, а старші хлопці підвішували на горищі. Там же сушили і ромашку.

При штабі німців була машина з радіостанцією. Одного дня, коли не було нікого з офіцерів, ми попросили радиста увімкнути радіо. Він ввімкнув, і ми почули пісню «Синя хусточка» у виконанні Клавдії Шульженко, але раптом з’явився офіцер і радисту добре влетіло, більше він ніколи нас не слухав.

Коли почалося звільнення, то першими в Арбузинці з’явилися радянські кавалеристи, і лише на другий день інші війська, але німців у селі вже не було. Разом з радянськими військами до нас у дім зайшов військовий фельдшер, а мій молодший брат Микола був хворий на рахіт і почувався дуже погано. Ми просили фельдшера, щоб він прислав до нас військового лікаря. І дійсно, наступного дня прийшов лікар, оглянув брата і дав ліки, після чого брат швидко видужав».

Спогади Момотенко Євгенії Максимівни, 1925 р.н.

  «Коли німці захопили Арбузинку, то вони почали відправляти молодь на роботи (збирати овочі) до Агрономії. І хоч у мене була маленька дитина, мене теж відправили.

В жовтні 1941 року я пішла до управляючого, щоб відпроситись на вихідні додому, а він мені повідомив про те, що я внесена до списків на відправку до Німеччини. Невдовзі після цього, нас посадили на машини і відвезли на залізничну станцію міста Вознесенськ. Там ми були три дні, а потім всіх повантажили до вагонів товарного потягу і відправили до Німеччини. Проїхали ми дві доби і потім нас почали бомбити якісь літаки. Чи то були радянські, чи німецькі ми не знали. Але потяг рухатися не міг. Бомбардування відбувалися постійно. Німці змушені були зупинити потяг та віддали наказ нам повертатися додому. Більше двох місяців ми поверталися додому. Після повернення додому мене там чекала «похоронка» на чоловіка»